Майбутня Україна — будівельний майданчик

Майбутня Україна — це будівельний майданчик. Ми говоримо це без пафосу, як констатацію інженерного факту: частини промислової бази більше немає фізично, більша частина вцілілої застаріла морально. Обидва стани лікуються тільки будівництвом. Питання не в тому, чи буде воно, — питання в тому, хто і за якими правилами його профінансує. Саме тут, на нашу думку, вирішується доля всієї відбудови.

Чому ринковий кредит не впорається

У попередній статті ми розібрали, чому за тридцять років незалежності кредитна девелоперська схема збудувала міста, але не збудувала заводи: за української вартості грошей промисловий проект із його довгим циклом і дорогим обладнанням не сходився арифметично. Війна цю арифметику не покращила — ризики зросли, страхові покриття звузилися, горизонт планування скоротився.

Очікувати, що банківський сектор сам, на ринкових умовах, прокредитує відновлення промисловості, — означає очікувати, що схема, яка не працювала тридцять спокійних років, запрацює в найскладніший час. Так не буває. Відновлення зруйнованих і заміна застарілих підприємств, на наш погляд, неможливі без повної реструктуризації державного фінансування та кредитування — насамперед через державні банки.

Три елементи, яких бракує

Конструкція, якої поки немає, але без якої будівництво не почнеться, складається щонайменше з трьох елементів.

Перший — нові схеми кредитування промислового відновлення: довгі гроші за ставкою, за якої виробничий проект рахується, з механізмами розподілу ризиків між державою, банком та інвестором. Мають виникнути спеціалізовані фонди фінансування такого будівництва — за зразком інститутів розвитку, через які пройшли всі повоєнні відбудови XX століття. Два хрестоматійні приклади. Німеччина 1948 року створила державний банк KfW — Kreditanstalt für Wiederaufbau, дослівно «кредитна установа для відбудови»: через нього розподілялися кошти плану Маршалла, і він досі залишається одним із найбільших банків розвитку світу. Південна Корея 1954 року, одразу після війни, заснувала Korea Development Bank — він фінансував відновлення зруйнованих виробництв, а згодом і всю індустріалізацію країни. Обидва інститути створювалися під одне й те саме завдання, якого не розв'язував ринок: довгі гроші для промисловості.

Другий — робоча схема входу іноземних інвесторів. Не декларація про відкритість, а зрозумілий маршрут: як зайти в актив, як захищене право власності, як репатріюється прибуток, хто і як підтверджує вартість активу на вході.

Третій — галузева політика: які виробництва країна відновлює насамперед, які заміщує імпортом, а які будує з нуля під нові ринки.

Хто що будує: розподіл ролей

Усередині цієї конструкції ролі, на нашу думку, розподіляться так. Нові підприємства — поле приватних інвесторів: вони швидше рахують, швидше вирішують і краще відчувають ринки збуту. Стратегічні підприємства економіки — зона відповідальності держави через держбанки, причому з двома наборами інструментів одночасно: інструментами кредитування та інструментами контролю за використанням коштів.

Другий набір не менш важливий за перший. Гроші відбудови — це гроші платників податків, донорів і кредиторів, і кожен із них запитає, куди пішла кожна гривня. Контроль тут — не бюрократична надбудова, а умова, за якої гроші взагалі прийдуть.

Що тут робить незалежна оцінка

У читача може виникнути запитання: а до чого тут оціночна компанія? До того, що вся описана конструкція стоїть на регулярному незалежному підтвердженні вартості.

Банк не видасть транш без оцінки застави — і переоцінюватиме її на кожному етапі готовності: оцінка для кредитування у промисловій відбудові стане не разовою послугою, а процесом, що супроводжує проект роками. Інвестор не зайде в актив без незалежної перевірки: юридичної, фінансової, технічної — і вартісної. Due Diligence — це мова, якою іноземний капітал розмовляє з незнайомим ринком. А фонд чи держбанк не відкриє фінансування без документа, що доводить економіку проекту, — бізнес-плану з розрахунком грошових потоків, чутливості та строків повернення.

У нашої команди є і практика на стику державного активу та приватного будівництва: у різні роки ми виконували роботи за схемою «оцінка державного активу → техніко-економічне обґрунтування → концепція забудови з пайовою участю держави» — від котеджного містечка на землях держпідприємства до офісних центрів і житлових комплексів у Києві. Досвід скромний за мірками майбутньої відбудови, але він показує головне: механізм, де держава входить активом, а інвестор грошима, працює — якщо вартість активу підтверджена незалежно й обидві сторони їй довіряють.

Будмайданчик — це ринок дисципліни

«Країна-будмайданчик» звучить романтично, але по суті це ринок жорсткої фінансової дисципліни: гроші отримають ті проекти, де вартість активів підтверджена, економіка порахована, а використання коштів прозоре. Усе це — робота, яка починається до першого ковша екскаватора. І, чесно кажучи, ми б хотіли, щоб у нашої країни цієї роботи було якомога більше.